Где седой можжевельник построил свои пирамиды,
где стоят вековые деревья в болотистых мхах,
где любимая женщина в образе юной сильфиды,
там святая земля, там столетиями весь я пропах:
там живет сокровенное в пуще дремучей, а утром
там сверкает роса , как сухое в фужерах вино ,
там пчелихам шмели говорят о совсем безрассудном,
там бобры приглашают на праздник в свое казино.
Там цветы, напевая, на паперти греют розетки,
позолота канву намывает дождями, а гром
там легонько гремит, и ромашки как будто салфетки
там, в столовой, где гости собой оживляют мой дом;
И в подоле ночном догорают там звездочки-зорьки,
а ночная сова, террорист глуходольных болот,
что-то мочит по фене, летит ее крик за пригорки,
где запасы хранит из ума уже выживший крот.
О земля Ханаан ! Ты придумана не для забавы,
а скорей для того , чтобы душу спасти от беды,
чтоб любить твои крыши и храмов блестящие главы,
и твоих площадей и дорог золотистые арки-мосты.
А пока на столе моем горы бумаги и ручек,
я кладу свои строчки на тоненький белый листок.
Не исчезнешь, Земля , и не исчезнет порядок могучий,
и грядущей весною деревья разбрызгают сок.
Зямля Ханаан
Дзе блакітны ядловец свае збудаваў піраміды,
дзе стаяць векавечныя дрэвы у зялёных імхах,
дзе люблю я жанчыну ў вобразе юнай сільфіды,
там сьвятая зямля, там стагодзьдзямі ўвесь я прапах:
там жыве патаемнае ў пушчы цватлівай, а ўраньні
там на сонцы раса зіхаціць, як сухое ў фужэрах віно,
там чмялі прызнаюцца чмяліхам у верным каханьні,
там бабры запрашаюць на сьвяты ў сваё казіно;
на дзядзінцах штодня, высьпяваючы, грэюцца кветкі,
срэбра крушняў дажджы намываюць, а ліпеньскі гром
там лагонка грыміць, і рамонкі – нібыта сурвэткі
ў сталавальні, дзе госьці сабой ажыўляюць мой дом;
у прыполе начніц дагараюць там ясачкі-зоркі,
а самотны пугач, тэрарыст глухадольных балот,
штось «па фені» балбоча й ляціць яго крык за пагоркі,
дзе філоніць сава, дзе кажан зачапіўся за дрот...
О зямля Ханаан! Я прыдумаў цябе не для ўцехі,
а хутчэй для таго, каб душу ўратаваць ад бяды,
каб любіць твае храмы й палацаў бліскучыя стрэхі,
і дуброваў тваіх залатыя, дальбог, жалуды.
I пакуль на стале маім горы папер і асадак,
а на чыстым лісьце я пішу свой чарговы радок,
ты ня зьнікнеш, зямля, і ня зьнікне твой вечны парадак,
і наступнай вясной твае дрэвы распырскаюць сок.